Буколічний жанр в європейських літературах: витоки, динаміка й спрямованість історичного розвитку

Abstract

The author of the article shows that the bucolic genre is already perceived as something marginal, and literary studies focus mainly on local descriptions, the contrast between the village and the city, inscribing its own understanding in the concept of genre, and so on. At the same time, bucolic is captured not in synchronic episodes of one or another synchronic, but in historical diachrony, mainly in the perspective of the change of types of literature on the border between antiquity and Christianity, when the life-affirming ideals of classical bucolic were subjected to religious and philosophical reflection, which led to transformations, starting with the revival of the chamber lyric form into a socially and psychologically saturated novel and drama in the Renaissance era. The author of the article relies on the methodology of ritual-mythological literary studies, as bucolic literature echoes ancient rituals of renewing life and overcoming death. The re-searcher follows Jonathan Z. Smith’s view, according to which for hunters and gatherers the most important form of ritual activity is initiation, and for farmers – sacrifice. This idea buttresses the author’s detailed comparison of ancient bucolicism, which from the beginning was characterized by a certain “urban” irony, not only from the general spiritualistic concept of the Bible, but also specifically with the pastoral motifs in the Song of Songs, showing how similar filiations of ideas influenced the complication and deepening of the genre as a whole. It traces how the ancient glorification of the carefree life of the peasant is complicated by the Christian sense of memento mori. In the Age of Enlightenment, the philosophical saturation of the bucolic is greatly increased: nature becomes a desirable living environment and a source of inspiration, even a criterion of truth. It is also noted that the bucolic novel, like any novel under the rule of classicism, was declared “outlawed” – as a genre, by its folkloric genesis, which did not prevent it from reaching heights in the discourse of sentimentalism as a representation of the inner world of feelings. Thus, the article represents a generalized panoramic picture of the existence of the genre in its diachronic movement. It is shown in detail how idyllic-pastoral motifs not only condensed the spirit of rituals born in pagan antiquity that perpetuated the eternal struggle of Life and Death, but also entered into a dialogue with biblical values that marked the development and continuous expansion of the boundaries of the bucolic genre.

Autor artykułu przekonuje, że gatunek bukoliczny jest obecnie postrzegany jako marginalny, a literaturoznawstwo skupia się głównie na opisach lokalnych, na przeciwstawianiu wsi z miastem, na wpisywaniu własnego rozumienia w pojęcie gatunku itp. Przy czym bukolika ujmowana jest nie w takich czy innych odcinkach synchronicznych, lecz w diachronii historycznej, głównie w perspektywie zmiany typów literatury na pograniczu starożytności i chrześcijaństwa, kiedy afirmujące życie ideały klasycznej bukoliki poddane były refleksji religijno-filozoficznej, która doprowadziła do przemian, począwszy od epoki odrodzenia kameralnej formy lirycznej w nasyconą społecznie i psychologicznie powieść i dramat. Autor artykułu powołuje się na metodologię rytualno-mitologicznych studiów literackich, gdyż w literaturze bukolicznej pobrzmiewają echa starożytnych rytuałów odnawiania życia i przezwyciężania śmierci. Podzielając pogląd Jonathana Z. Smitha, zgodnie z którym dla myśliwych i zbieraczy najważniejszą formą aktywności rytualnej jest inicjacja, a dla rolników ofiara, autor artykułu odwołuje się do szczegółowego porównania starożytnego bukolizmu, który od początku charakteryzował się pewną „miejską” ironią, nie tylko w ogólnej spirytualistycznej koncepcji Biblii, ale także w konkretnych motywach pasterskich w Pieśni nad Pieśniami, pokazując, jak podobne idee wpłynęły na zróżnicowanie i pogłębienie tego gatunku jako całości. Prześledzono, jak starożytna gloryfikacja beztroskiego życia chłopa komplikuje się przez chrześcijańskie poczucie memento mori. W epoce oświecenia filozoficzne nasycenie bukoliki znacznie wzrasta: przyroda staje się pożądanym środowiskiem życia i źródłem inspiracji, a nawet kryterium prawdy. Zwraca również uwagę, że powieść bukoliczna, jak każda powieść w okresie klasycyzmu, została uznana za „wyjętą spod prawa” – jako gatunek przez swoją genezę folklorystyczną, co nie przeszkodziło jej osiągnąć wyżyn w dyskursie sentymentalizmu jako przedstawieniu wewnętrznego świata uczuć. Artykuł przedstawia więc ogólny, panoramiczny obraz istnienia gatunku w jego diachronicznej postaci. Pokazano szczegółowo, w jaki sposób motywy sielankowo-pasterskie nie tylko kondensowały w sobie ducha obrzędów zrodzonych w pogańskiej starożytności, które utrwalały odwieczną walkę Życia i Śmierci, ale także wchodziły w dialog z wartościami biblijnymi, które wyznaczyły rozwój i ciągłe poszerzanie granic gatunku bukolicznego.

Автор статті показує, що буколічний жанр вже сприймається як щось маргінальне, а літературознавство зосереджується тут переважно на локальних описах, на протиставленні села місту, вкладаючи в термін жанр власне розуміння тощо. Тут же буколіку узято не в тих чи інших синхронічних зрізах, а в історичній діахронії, в основному в ракурсі зміни типів літератури на межі античності й християнства, коли життєстверджуючі ідеали класичної буколіки було піддано релігійно-філософській рефлексії, що спричинилося до трансформації, починаючи від епохи Відродження, камерної ліричної форми в соціально та психологічно насичені роман та драму. Автор статті спирається на методологію ритуально-міфологічного літературознавства, позаяк у буколічній літературі бринить відлуння древніх ритуалів поновлення життя й подолання смерті. Поділяючи погляд Дж. З. Сміта, згідно якому для мисливців та збирачів найважливішою формою ритуальної діяльності є ініціація, а для хліборобів – жертвопринесення, автор статті вдається до розгорнутого співставлення античної буколіки, котрій від початку була притаманна певна „міська” іронічність, не лише із загальною спіритуалістичною концепцією Біблії, а й конкретно з пасторальними мотивами у Пісня над піснями, показуючи, як подібні філіації ідей вплинули на ускладнення й поглиблення жанру в цілому. Простежено, як античне оспівувалося безтурботного життя селянина ускладнюється християнським почуттям memento mori. В епоху Просвітництва гранично підвищується філософська насиченість пасторалі: природа стає бажаним середовишем проживання й джерелом наснаги, ба, навіть критерієм істини. Відзначається також, що пасторальний роман, як всякий роман за панування класицизму, був оголошений „поза законом” – як жанр, за генетикою своєю фольклорний, що не завадило йому в дискурсі сентименталізму досягти висот у зображення внутрішнього світу почуттів. Таким чином, стаття являє собою генералізовану панорамну картину буття жанру в його діахронічному русі. Розгорнуто показано, як буколічно-пасторальні мотиви не лише сконденсували в собі дух народжених у сиву язичницьку давнину ритуалів, котрі фіксували одвічну боротьбу Життя й Смерті, а й вступили в діалог з цінностями біблійними, що взначило розвій та постійне розширення жанрових кордонів буколіки.